Чудовим осіннім ранечком прийшла мені геніальна ідея… одразу після думки “надо шото дєлать” … і в 8:30 я зателефонувала Марічці зі словами “Їдем шукати скелі! Скільки тобі потрібно часу, щоб добратись до вокзалу?”
Оперативності Маруськи позаздрили б військові )) і того, в 10 ранку ми вже стовбичили на головному вокзалі, чекаючи маршрутку на Сколе. Тут фортуна нам ну ніяк посміхатись не хотіла… вибрались ми звідти аж по 11, а поки доїхали до села Нижнє Синьовидне, то було вже по обіді. Але оптимізму нам не бракувало… був ліс, була дорога, було бажання кудись йти, та і погодка з серії “годі кращого бажати”.
Власне дорога починається десь між Нижнім і Верхнім Синьовидним, поворот направо. Трошки піднявшись догори, бачимо бази відпочинку, дорога веде нас далі попри річку. На першому розгалуженні беремо лівіше і тельопаєм дальше.
Отак йшли ми собі йшли, чесали язиками і подумалось, що може б то спитати когось де, власне, ті скелі. Від основної дороги повернули вправо, перейшовши через потічок, одразу і оцінили переваги трекінгових черевиків з водонепроникними мембранами.
І тут нам стрілись люди… спитали “Як нам дійти до скель?” на шо почули відповідь “до яких скель?”, “а чого вам туди йти?”, “що хтось вас там чекає?”, “там страшно!”, “і шо ви самі йдете?”… в процесі довгої розмови ми так і не зрозуміли, що ж там такого страшного і чого двом дівчатам не варто туди самим ходити :) але випитали напрямок до “Червоного каменя” і, почувши оптимістичне “до ночі дойдете”, поплентались дальше протоптаною дорогою…
три рази перебрідали через потічки і дійшли до якихось баків… аромат був не вельми, тому надовго ми там не затримались. Невдовзі з’явилась дорога вправо, по якій ми і потьопали… підходила третя година дня, а ми голодні і не дуже повні сил. В лісі почали з’являтись більшечкі камінюки, може не зовсім червоні :) але дуже красиві. Вибрали ми ті шо побільше і вирішили, що вони і будуть скелями :)
Стежечки до них не було, прийшлось лізти напролом через зарослі і повалені дерева.
Коли добрались до цілі – перша думка “а як же ми назад” і наступна “ай, якось воно буде”:) Всілись на порослу мохом камінюку, Марічка дістала смажену рибку (і коли тільки встигла приготувати) і, милуючись заходом сонця, жували цей кулінарний шедевр… а в голові тільки одна думка “от же ж воно – ЩАСТЯ” …
Смеркалось… пора повертатись у Львів. Дорога назад пішла легше, зробили один привальчик біля річки – просто не могли обійти боком таку красу.
На трасі є зупинка, там і піймали маршрутку… добралась додому з купою вражень і планів на майбутнє :)
КОМЕНТАРІ